Льодовиковий період

Фінансова криза, що призвела до скорочення приватних замовлень, змусила українську анімацію оживлювати не персонажів, а саму себе 

Автор: Сергій Наконечний (http://derteser.livejournal.com)

Джерело: Український тиждень,

Повний текст статті і відео у блозі автора

На всесвітньо відомих Dreamworks і Pixar  можна зустріти українських аніматорів. Творчі колективи деяких іноземних студій взагалі наполовину складаються з вихідців із пострадянського простору. Наші художники отримують на міжнародних фестивалях різноманітні нагороди. Та поки що в Україні знайти місце під сонцем їм не так просто. Єдина державна студія «Укранімафільм» зараз існує тільки на папері. А приватні студії потроху згортають виробництво через кризу. Відтак, вітчизняна мультсправа переживає тяжкий період лихоманки і потребує термінової реанімації. 

Загальний діагноз

Озвучувати традиційні нарікання на відсутність державної підтримки анімаційної галузі нині вважається ознакою поганого смаку, адже вже давно зрозуміло, що чиновники не поспішають створювати механізми розвитку й законодавчі ініціативи для порятунку анімаційного кіно. Натомість вони час від часу  згадують про проблеми української анімації, збирають наради з творцями мультиплікації, обіцяють створити робочу групу, розробити/прийняти нову концепцію чи проект та збільшити грошові потоки. Далі цих бюрократичних посиденьок справа не рухається, – це наочно підтверджує відсутність нових мультиків на наших екранах та стан справ у єдиній державній студії «Укранімафільм». Починаючи з весни минулого року вона перебуває у напівживому стані – проекти заморожені, аніматори на безстрокових «канікулах». Чиновники з Держслужби кінематографії коментують цю ситуацію просто: «Обладнання на студії недешеве, і його потрібно ефективно використовувати, тобто вміти заробляти не лише на державних замовленнях». З ними можна погодитися, звісно, якщо спиратися на здоровий комерційний глузд і не очікувати безстроково суттєвих фінансових вливань від держави. Деякі аніматори саме так і роблять – підзаробивши на комерційних проектах, намагаються знімати своє кіно. Здебільшого це так звані «фестивальні» короткометражки, зроблені за допомогою комп'ютерних технологій, які не вимагають оренди приміщення, великого штату та спеціального устаткування. Інші йдуть шляхом виживання – замість того, щоб оплачувати власні авторські проекти (такий підхід може дозволити собі далеко не кожен) чи шукати під них спонсорів, «оживлюють» персонажів реклами, кліпів, чи гейм-індустрії.

Ще одна альтернатива механізму створення анімації на держзамовлення – приватні студії – загального стану речей не змінюють, адже левова частка їхніх проектів не «осідає» на вітчизняному ґрунті, оскільки від початку розробляється під іноземних інвесторів (здебільшого це мультсеріали для європейських каналів). До того ж ці самі «приватники», скошені минулого року кризою, закрили навіть найамбіційніші проекти, що у рекламному запалі порівнювалися із голлівудською продукцією найвищого штибу. Це й не дивно, якщо врахувати, що економічна криза «накрила» не лише українські комерційні студії, які тільки-но почали ставати на ноги, а зачепила й дрібні, і, навіть, потужні американські студії-гіганти (нещодавний продаж Miramax студією Walt Disney – незайве тому підтвердження).

Пропозиція без попиту

Анімація відіграє значну роль у формуванні національної ідентичності. І це не пафосні слова – варто прислухатися до думок психологів, які стверджують, що мультфільми є основним інструментом впливу на свідомість дітей. Отримуючи інформацію у вигляді образів, дитина формує з цього фундаменту свій світ і модель поведінки. Відтак, світ чи не кожної української дитини сповнений спайдерменами, шреками, бетманами та іншими вигаданими істотами американського маскульту, які ще й непогано продаються у вигляді іграшок. Іноді туди вклинюються мармизи нових російських героїв – альошпоповічєй та «іжє с німі». Про зміст і форму цих мультфільмів можна дискутувати довго, але хіба це змінить ситуацію? По телевізору так само вправно крутитимуть історії про криваві походеньки злюк-бобрів, про аномалію у вигляді «кото-пса», а також шкідників-тарганів, мальованих джекічанів та інших створінь, яких узагалі важко розпізнати і якось означити. «Це страшно, що такі мультфільми мають місце на нашому телебаченні. Адже анімація – продукт для дітей. Вона великою мірою виховує і закладає в голови маленьких людей певні принципи. А от що закладуть такі стрічки… тяжко навіть уявити», – каже ветеран української анімації Євген Сивокінь.

З ним навряд чи погодяться українські канали, які масово закуповують закордонний продукт не першої свіжості, адже це набагато дешевше і вигідніше, ніж замовляти у наших аніматорів мультиплікаційні серіали (чи, у крайньому разі, повний метр). Це і є причиною того, що українську мультиплікацію вітчизняне ТБ показує вкрай рідко. Режисери-аніматори, котрі створювали чи створюють короткометражки, в один голос кажуть про свої фільми: неформат. П'яти чи десятихвилинні стрічки нікого не цікавлять. Таким чином надбання півстолітньої роботи київських кінематографістів у рідній країні стали непотрібними. Щоправда, нещодавно Росія купила все «неформатне», що було створено на студії «Київнаукфільм» за п’ятдесят з гаком років. Для їхніх «РТР», «ТВЦ», «Першого каналу» та багатьох інших гравців медіаринку український продукт все ж залишається «у форматі».

Чільниця Держслужби кінематографії Ганна Чміль розповідає, що гроші, які отримує країна від продажу мультфільмів, розподіляються виключно в межах галузі. Тобто кошти йдуть лише на розвиток анімації, натомість автори фільмів не отримують жодної копійки, адже всі майнові права на те, що зроблено під замовлення держави, належать державі. Щоправда, право інтелектуальної власності у автора не забирають і він може демонструвати картину на фестивалях та форумах «з метою самопрезентації чи реклами». Чміль не задоволена, що автори фільмів почасти залишаються на узбіччі, але такою була специфіка договору між державою і автором у радянські часи, і ці принципи працюють дотепер. Хоча останнім часом схема укладання договорів потроху змінюється, але кількість цих самих договорів прямує у бік зменшення. 

Для вітчизняних кінопрокатників анімаційні стрічки українського виробництва теж є «неформатними». Короткометражки можуть потрапити на широкі екрани лише в межах фестивалів, а повний метр у нас майже не створюється. А якщо б, навіть, і створювався, хтось має займатися питанням його промоції. Наймати з цією метою спеціально навчених людей творці мультфільмів не можуть – дорого, займатися розкруткою своїми силами – теж не вихід, адже далеко не кожен художник здатен поєднати в собі таланти митця і комерсанта. Стрічкам, зробленим на державне замовлення, також складно опинитися в кінозалах, оскільки окремий рядок «на промоцію» у фінансовому плані відсутній, а тиснути на прокатників держава не може – не ринковий це підхід.

  Моя анімаційна Україна 

Загалом представники української анімації, навіть з огляду на проблематичний період, не зникли безслідно. Безумовно, ситуація не зовсім райдужна, але Євген Сивокінь, озираючи свій п’ятдесятирічний досвід в мультиплікації, каже, що бувало сутужніше і нічого – вижили. Зараз аніматор викладає в університеті ім. Карпенка-Карого, а також в Національному університеті культури і мистецтв. Продюсер і аніматор однієї із провідних студії «Сахалтуєв продакшн» Адріан Сахалтуєв розповідає, що підготовкою режисерів-аніматорів займається університет театру, кіно і телебачення. А от самих художників, які б могли якісно і швидко втілювати задуми режисерів, не так вже й багато. Сахалтуєв згадує, що і сам проводив курси для охочих робити мультфільми. «Із 10 студентів, які прийшли на курси, виходить 1-2 людини – не більше! Бажання і можливість – це різні речі. І мультфільм – це зовсім не легко. Це важко, монотонно, марудно. От і не всі витримують. Більшість думає, що це весело і захопливо. А тут потрібна посидючість, навики у малюванні і акторстві, а ще несамовитий потяг до цього заняття», – розповідає аніматор.

Сучасний прорив української анімації – це, безперечно, пластилінові стрічки Степана Коваля «Йшов трамвай №9», «Злидні», «Хочу бути твердим». Дебютний мультфільм режисера «Йшов трамвай…» став переможцем конкурсу сценаріїв на грант Президента України. Він запустився у 1999-му, а вийшов лише у 2002 році. За трирічний період бюрократичної тяганини і безгрошів’я можна було поставити не один хрест на задуманому мультфільмі. Та за допомоги свого учителя Євгена Сивоконя Степан Коваль все ж завершив роботу над стрічкою. Результат вийшов вельми красномовний: диплом на фестивалі «Кіно-Ялта 2002», Головний приз на МКФ «Крок-2002», а також «Срібний ведмідь» Берлінського МКФ.

Зараз Коваль очолює одну із провідних українських студій «Новатор-фільм». Основна діяльність фірми – створення пластилінової й традиційної анімації переважно для реклами і телебачення. Також студія отримала держзамовлення на створення циклу невеликих мультфільмів (3-4 хвилини) «Моя країна – Україна». У серіалі буде 26 серій, в яких рудий кіт зі своїм другом Сашком розповідатимуть історії і легенди про різні куточки України. Насправді, ідея такого циклу фільмів зовсім не нова і Коваль у своїх інтерв’ю цього не приховує. Аніматор вже мав нагоду попрацювати над подібним проектом, щоправда – у сусідній Росії. У циклі «Гора смарагдів» мультфільми поєднано спільним «об'єднавчим» девізом – казки народів Росії. Поміж іншого Степан Коваль створював і мультфільм «Злидні», який знімали за мотивами гуцульської народної казки. У стрічці вередливі створіння – маленькі недоладні злидні, оселилися у будинку простих українських селян Петра та Марічки і всілякими способами намагалися зруйнувати їм життя. Таким чином і гуцульські «Злидні», і українські «Лис та Дрізд» Наталі Чернишової (за мотивами казки Івана Франка), і вірменські, і дагестанські казки стали лише частиною великого російського проекту, що, начебто, об’єднав усі країни пострадянського простору. Звісно, хочеться вірити в те, що у ідеї «казок народів Росії» немає нічого агітпропівського, а лише маркетинговий і творчий ходи. «Я не знаю, що мали на увазі автори. Але деякі політики не оминають можливості використати проект у своїх цілях. Мене, наприклад, взагалі деякі тамтешні функціонери звинуватили в тому, що я навмисне зробив злиднів російськомовними, а героїв україномовними. Але це ж абсурдно – вбачати в цьому якийсь підтекст. Зрештою, якби це все так серйозно сприймалося, то вони спокійно могли все переозвучити, але ж їм потім не буде до чого чіплятися», – розповідає про свій російський досвід Степан Коваль. 

Заручившись не лише цим досвідом, а й підтримкою влади, Коваль створює цілком новий вітчизняний проект з очевидним національним забарвленням. Окрім цього, автор найвідомішого українського «Трамваю…», може і не усвідомлено, зібрав під одним дахом розпорошені сили української мультсправи, що вкрай важливо для відродження і нового творчого поштовху потужної київської школи анімації.

Засохлий Борисфен і знеструмлені дроти

Приклад вдалого розвитку у вітчизняних реаліях продемонструвала перша приватна студія «Борисфен – С». Створена у 1990 році під началом продюсера Віктора Слєпцова студія вже через рік, спільно з американцями, запустили ще одну студію – «REF-Borisfen», яка створювала анімацію для заатлантичного ринку. Зокрема, і для серіалу «Пітер Пен» (Fox Television), а також низки інших каналів. А ще через три роки на українських аніматорів накинули оком і французи. Борисфенівці організували нову українсько-французьку студію «Борисфен-Лютес». Такі темпи розвитку, здавалось би, забезпечували студії сонячне місце під немальованим, а справжнім і теплим, сонцем світового ринку анімації. Нещодавно «Борисфен» закрився. Найбільша сучасна анімаційна студія пустила у вільне плавання близько 200 професійних аніматорів. Причина проста, навіть тривіальна, – брак коштів і відсутність іноземних замовлень. З огляду на це, всі запитання про існування і процвітання української мультиплікації відпадають, адже якщо зникають студії зі світовим ім’ям і великим технічним потенціалом, то що говорити про молоді українські фірми, а тим паче про тих, хто намагається створювати авторську анімацію.    

Декілька років тому в Україні стартував амбітний проект з назвою «Лапи та дроти». Це мав би бути перший українсько-американський повнометражний тривимірний мультфільм. Його сценарій написав автор всесвітньо відомих мультфільмів «Мадагаскар» і «Лісова братва» Біллі Фролік. Для такої багатообіцяючої справи навіть відкрили студію «Umbrella Vision», яка створювала б 3D мультиплікацію не гірше американської. Проект стартував наприкінці 2007 року, а мультфільм обіцяли випустити в 2010-му. Щоправда, цей проект завис у повітрі, адже  студія оголосила про призупинення своєї діяльності «у зв'язку зі світовою фінансовою кризою».  

Дешеві заробітчани

Такий рідкісний, не тільки в Україні, але і в цілому світі, представник «дитячої» професії, як «художник-аніматор» завжди цінується високо і оплачується дорого. А відтак багато українських спеціалістів їдуть за кордон, де без проблем отримують роботу. Всередині 1990-х, коли анімація переживала черговий спад, багато мультиплікаторів розбрелися по приватних анімаційних студіях, які повиростали на життєдайному українському ринку. Іноземні інвестори швиденько вивчили вітчизняні реалії – українці оперативно і якісно змогли обслуговувати європейську кіноіндустрію. Для іноземців це вигідно з огляду на дешевизну робочої сили. За кордоном українські аніматори «в ціні», хоча за роботу їм платять менше, ніж своїм. Окрім того, українські анімаційні студії часто-густо працюють «начорно» для зарубіжних замовників. По суті, наших мультиплікаторів використовують як безлику робочу силу. Але у період відсутності внутрішнього національного замовлення це цілком виправдано і зрозуміло. 

І от тепер, коли криза вдарила і по приватних студіях, спакувавши пензлі, українські митці рушили на Захід. Власник київської «Маркус студії», володар численних призів українських і міжнародних фестивалях Анатолій Лавренішин вже з нового року проміняє вітчизняну прописку на французьку. Його авторський проект отримав грант на реалізацію анімаційного фільму у французькому містечку Ангулен (Прованс). «Це не замовлення, не комерційна анімація, а мій авторський проект повного метру. Я запропонував і там погодилися, у нашій країні це нікого не зацікавило, ні Мінкульт, ні приватних інвесторів», – розповідає режисер.

  Адріан Сахалтуєв, власник приватної київської анімастудії, вже понюхав мультиплікаційного пороху іноземного виробництва. За його плечима робота в провідних студіях США, Угорщини, Польщі та Чехії. А також праця зі всесвітньо відомим Оззі Озборном над створенням кліпу для групи Black Label Society. Це грандіозний проект, в якому українці брали участь разом із провідними канадськими та американськими студіями. Окрім того, на замовлення українського гурту Dress Code студія Адріана Сахалтуєва «примусила» Владіміра Путіна боротися із кінематографічним злом у кліпі на пісню «Вова рулить». За допомогою українських аніматорів російський прем’єр, наче Агент 007, долає злочинців, знищує злих персонажів із «Гарі Поттера», а також у образі Термінатора рятує Дмітрія Мєдвєдєва. Звісно, в Росії його не транслюють, а у нас мультик про «Вову» переміг торік на міжнародному фестивалі «Крок». Про специфіку заморську і вітчизняну Адріан знає із власного досвіду і каже, що українська анімаційна школа дійсно знана в усьому світі: «Вихідці із колишнього СРСР є практично на кожній великій студії по всіх світах. Наприклад, на найбільшій угорській студії, де я працював, було десь 70% «наших» – і українці, і росіяни, і білоруси, і навіть двоє грузинів. Наші аніматори є скрізь, і на Pixar, і на Dreamworks!» – резюмує Сахалтуєв.

Звісно, можна тішитися з того, що українські мультиплікатори задіяні у масшатабних анмаційних проектах інших країн, однак на внутрішню ситуацію це не впливає. Те, що анімаційну галузь у країні потрібно «перезавантажувати» – очевидність. Зрозуміло, що лити гіркі сльози і розраховувати на радянський рудимент у вигляді державних замовлень можуть лише ті, хто звик до постійних бюджетних вливань, що потрапляють у переважно неконкурентноспроможні проекти. Держава у цій ситуації має виконувати роль не дійної корови, а радше вправного менеджера – створити зручні умови для розвитку ринку передусім на законодавчому рівні. Зрештою можна задіяти різні механізми для того, щоб кінцевий продукт, зроблений українськими аніматорами, потрапив на наші екрани, – наприклад, запровадити квоти на вітчизняні мультики для телеканалів. Способів «оживлення» анімації існує чимало, головне, щоб стимуляція не перетворювалася на симуляцію.  

Доверстки

Держмультфільми

У Державній службі кінематографії відзначають, що із 24 млн грн, які цьогоріч  передбачені проектом бюджету на кіно, 6 млн виділять на анімацію. На ці гроші, як мінімум, планують завершити повнометражний фільм «Хто боїться дядечка Бабая» режисера Наталії Марченко. Також у 2010 році планують до випуску телевізійний мультсеріал про Котигорошка і проект Степана Коваля «Моя країна – Україна». Для порівняння: торік на анімацію було виділено 3,4 млн грн, але всі вони були використані на виплату боргів. У 2008 році ситуація була дещо кращою – українські аніматори створили вісім повноцінних стрічок.  

Види анімації 

Графічна (мальована) анімація – об'єкти малюються вручну кадр за кадром, а потім їх послідовне «прокручування» створює ефект оживлення мальованих героїв.

Об'ємна матеріальна анімація – в кадрі «працюють» певні предмети, спеціально для цього зроблені. Це ляльки, пластилін, витинанка, сіль, голки тощо.

Комп'ютерна анімація – об'єкти створюються з допомогою комп'ютерів. Існує 3D-анімація – герої таких мультфільмів об’ємні і рухаються у тривимірному просторі. У 2D-анімації персонажів малюють за допомогою комп’ютера в одній площині – це «обездушений» аналог графічної анімації. 

Найвідоміші анімаційні проекти останніх років

«Засипле сніг дороги», 2004. Короткометражний мульфільм. Режисер: Євген Сивокінь. Отримав приз за кращий анімаційний фільм на міжнародному кінофестивалі у французькому місті Клермон-Ферран.

«П’єса для трьох акторів», 2004. Короткометражний мультфільм. Режисер: Олександр Шмигун. Анімаційна стрічка із ляльками та маріонетками про життя-театр і людей-акторів. Знімав фільм молодий оператор Вадим Ільков на «Укранімафільмі». А музику до «П'єси...» написав відомий композитор Вадим Храпачов.

«Злидні», 2005. Короткометражний мульфільм. Режисер: Степан Коваль. Знятий за мотивами гуцульської казки. Приз глядацьких симпатій на фестивалі Animadrid у Мадриді.

«На грані», 2007. Короткометражний мультфільм. Режисер: Артем Сухарев, Микита Ратніков. Диплом МКФ Молодість 2007 за краще короткометражне кіно.

«Лис Микита», 2007. Український багатосерійний мультиплікаційний серіал, знятий за мотивами однойменної поеми-казки Івана Франка. Виготовлений на замовлення товариства «Просвіта» на кіностудії «Фрески». Створенням мультсеріалу займалося 70 аніматорів.

«Легенди України», 2008.  Багатосерійний телевізійний мультиплікаційний серіал, знятий за допомогою поєднання техніки класичної 2D-анімації та анімації персонажів, створених у 3D. Серіал виготовлено на замовлення Першого національного каналу на телевізійній студії телекомпанії «Арт-відео».

«Пригоди бравого вояка Швейка», 2008. Повнометражний мультфільм, створений за мотивами сатиричного роману Ярослава Гашека на студії «Ялта-фільм». Режисер: Роберт Кромбі та Манук Депоян.

«Врятуй та збережи», 2008. Короткометражний фільм. Реж.: Євген Сивокінь. Нагороди: «Бронзовий витязь» МКФ 2009 у Липецьку, приз за кращу кіноідею на фестивалі КіноЛев 2009 у Львові.

«Моя країна – Україна» – у роботі. Анімаційний серіал про пригоди і подорожі веселих героїв у різні куточки України. Створюється на держзамовлення студією Степана Коваля «Новатор-фільм». Бюджет не розголошується.